Мегха-дута, тобто
Хмара-вістун
Видатний поет Калідаса створив цю поему приблизно у 4 сторіччі. Твір повністю складається зі 111 строф, у цьому виданні — 32 строфи поеми у перекладі українською. Переклад створила Тетяна Приходько упродовж семінару з прочитання тексту з учнями від серпня по грудень 2024 року.
На горі, що була прихистком Рами,
серед щільного затінку дерев,
серед вод, освячених Сітою,
оселився апсари син, якша.
Його слава зайшла за Асту
(тобто згасла) через власну недбалість.
Важке покарання Кубери —
жити рік у розлуці з коханою.
Вісім місяців вже, як якша
живе на горі Читракуті.
Браслети полишили його запʼястя,
схудлі через розлуку.
Та у перший день місяця Ашадха,
побачив він у небі хмару,
що накотилася на Читракуту,
наче слон, який кличе погратись.
Надовго задивився на небо
якша, слуга Кубери.
Він ледве стримував сльози,
насилу ворушив ногами,
та все дивився на те,
що породило цікавість.
І щасливому, хмара — розвага,
що ж позбавленому обіймів?
Зібравши квітки кутаджа,
склав він підношення хмарі,
та направив разом з привітанням.
Щоб продовжити життя в коханій,
вирішив він через хмару,
про себе надіслати новини.
Що хмара? Пара, світло,
вода і вітер.
Посилання ж передають
крізь органи чуття розумні.
В стражданні пристрасті,
про це подумати не здатний, якша
просив про передачу звістки хмару.
Хто може мислити, хто ні —
закоханий це неспроможний розрізнити.
«Хмарино, ти даруєш воду
та захищаєш від страждань.
Моїй коханій принеси ти
звісточку про мене,
якого гнів Кубери з нею розлучив.
Лети заради цього ти до міста
панів над якшами — до Алаки.
Там стінами палаців грає світло,
яке тече із зачіски Владики,
що носить місяць у волоссі.
Він тут гуляє зовні у садах.
І тихо-тихо колисатиме тебе
попутний вітер.
І чатака співатиме солодко,
він зліва супроводжує тебе,
бо пʼє лиш воду дощову.
Вітатимуть тебе лелеки,
бо ти передвіщаєш
їм нащадків скоро.
Вони служитимуть тобі намистом,
радуючи око.
О хмарино,
послухай зараз про той шлях,
який тобі підійде.
А потім послухай звісточку,
для вух коханої.
У своїх мандрах, як відчуєш втому,
ти залишайся відпочити
на вістрях гір,
напившись там цілющої озерної води,
йди далі.
«В тобі — урожай» — так скажуть
привабливі милі селянки,
не навчені грати бровами.
Там, над полем Мала
напийся запаху свіжої ріллі,
та ще трохи слідуй на захід,
а після — знов на північ.
На шляху зупинись ти над лісом,
де живуть дружини мисливців.
Над ними пролий свої води,
стане легшим твій шлях до Віндхʼї.
Її гострі скелясті схили
річку Реву розділяють на ланки,
немов малюють орнамент —
прикрасу на тілі слона.
У прагненні донести послання,
тобі передбачаю я зупинки
на горах, оповитих ароматом
дерев кукубха, що лише розквітли.
Тебе привітають там вголос,
павичі з блискучими очима.
Але ж ти спробуй найшвидше
рушити у шлях свій далі.
У всіх краях відому
столицю Відішу досягши,
скуштуєш плід утіх любовних,
адже пригубиш там
ти води річки Ветраваті,
що хвилями рябить,
немов би підіймає брови,
твій грім почувши з берегів.
На світанку вітер з річки Шипри
принесе п’янкі пісні фламінго.
Сповнений він ароматом,
бо летів серед лотосів квітучих.
Аж потім він в Уджаїні
ніжно торкаючись шкіри,
зніме любовну втому,
наче шепіт коханця.
Немов стрімкий політ джмеля —
тебе наженуть погляди жіночі, вдячно,
адже зросив водою їхню шкіру
та заспокоїв біль подряпин
від ігор любовних.
Їхні руки втомилися тримати
важких чамар дорогоцінні ручки,
а стопи — нести браслети в танці.
Вночі там, в Уджаїні,
закоханим жінкам,
які прямують до домів коханців,
у темряві, що не проткнути голкою,
твій спалах золотий хай освятить дорогу.
Але утримайся пролитися дощем
і громом прогриміти.
Адже вони боязкі.
З дружиною своєю,
що виблискувати вже втомилась,
переночуй ти на даху,
де сповна голубів.
Лише помітиш сонце —
знов в дорогу!
Не зволікає хто дав обіцянку другу.
О друже! Коли Гамбгіра-річка
зніме стрімке вбрання води,
оголить вона стегна-береги,
немов її тримають гілками тростини,
тож як тобі піти?
Ніхто не в змозі залишити голі стегна,
пізнавши їхню насолоду.
Пропливши над Чарманваті,
прямуй ти далі,
там помітять тебе красуні Дашапури.
Щойно їхні вії
зметнуться вгору,
назустріч гілкам-бровам,
своє побачиш відображення
в очах ти дивовижних,
які красою перевершать
рій бджіл у квітучих
заростях жасмину Кунда.
Як побачиш усю красу Гімалаїв,
лети ти далі, шляхом журавлів, Краунча,
прямо до воріт Парашюрами,
там витягнись ти наче Вішну,
що заніс свою ногу над Балі.
Ти не зможеш не помітити Алаку.
Вона на Кайлаші сидить,
немов на стегнах у коханця.
Її стопи, наче скинутий одяг,
собою оточує Ґанга.
Хмари нитками перлів вплелися
у локони її вулиць.
Тебе можна порівняти з Алакою,
чиї особняки сповна красунь,
так само й ти — блискавок хоронитель.
Світлини на стінах її подібні
до веселки, лука Індрі.
Звуки хору її барабанів подібні
до твого гуркотіння громом.
Мозаїка підлог палаців
блищить як води, що струмують по тобі.
Однаково у небі ширяють
й дахи Алаки, й ти.
Прикраса рук жінок Алаки —
лотос, що квітне в листопаді.
У їхніх кучерях — гірлянди-кунда,
що розквітають взимку.
Бліді обличчя їхні пилком лодгра.
Верхівка зачіски — квітнева квітка куравака.
У вухах — тендітні липневі шіріша.
Проділ волосся прикрашають ніпи,
що розпускаються в сезон дощів.
Там в Алаці коханці нескромними руками
легко з коханих стегон зривають сарі,
(оскільки пояс був зав’язаний не міцно).
Збентежені червоногубі бажають загасити
полумʼя дорогоцінних ламп,
та жбурляють шафрану жмені,
але даремно — вони не долітають.
Вітер, чий шлях безперервний,
підіймає до шпилів Алаки
хмаринки, що так схожі на тебе.
Вологою картини попсувавши,
вони раптово, немов злякавшись,
наче димка, просочаться крізь ґрати вікон.
Для того, щоб швидше спуститись,
стань розміром не більшим за слоненя,
присядь на схили Гори Розваг
(бо там тобі буде зручно).
Після ж, світло блискавок,
що служать тобі очима,
зроби не яскравіше за рій світлячків
і кинь його усередину дому.
У домі побачиш її,
перше творіння Брахми
серед інших красунь.
Вона струнка, юна,
з тонкими зубами,
з червоними губами,
ніби стиглі плоди бімба,
з пупком глибоким.
Тугі її стегна, плавна — хода.
Тіло її схиляється
під вагою важких грудей.
Вона, моє друге життя,
в тяжкій розлуці мовчазна,
наче гуска без гусака.
Думаю, змучена, вона зів’яла.
Розлука для неї
наче лотосу — осінь.
О не вдова!
Пізнай мене як друга чоловіка,
який прийшов до тебе
його сердечною вказівкою.
Я, хмара, полегшую шлях
мандрівників,
що поспішають до своїх дружин,
розплести зачіску розлуки
та на волю відпустити їхні коси.
Почувши це, вона подивиться на тебе,
немов на Ханумана Сіта.
Радістю стрепенеться її серце,
вона уважно стане слухати тебе.
Бо для жінок, коханця друг,
що приніс новини,
немов би зустріч із коханим.
Через чотири місяці кінець мого прокльону
(в цей саме час
прокинеться від сну на Шеші Вішну).
Чекай на це, прикривши очі.
А після ми, грудневими ночами,
під сяйвом місячним скуштуємо бажання,
які зміцнилися цим часом.
Так втішай в її першій розлуці
ту, що стала тобі подругою.
Після цього ти з Кайлаша,
чий пік розбитий
рогом Нандіна, бика Шиви,
повертайся скоріше до мене
передати її послання.
Так підтримаєш моє життя,
слабке, як стебло квітки кунда на світанку.
О Хмаро, ти людям даруєш воду.
Для мене ж в розлуці з коханою,
з дружби або зі співчуття
виконай це прохання,
яке зовсім тобі не пасує.
Після цього рушай ти вільно
в будь-які бажані країни
смакувати сезоном дощів.
Та блискавку, свою кохану,
ти не на мить не залишай.
